Лісовий Іван Іванович.
ДО 75-Ї РІЧНИЦІ ПЕРЕМОГИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
МІЙ ПРАДІД – ВИЗВОЛИТЕЛЬ ЗОЛОЧЕВА
Бугай Катерина,
учениця КЗ «Золочівський ліцей №3»
Золочівської селищної ради.
Керівник: Хряков Олег Вікторович, вчитель історії.
Я і моя родина сповнена гордості від того, що одним із визволителів Золочева був мій прадідусь – Лісовий Іван Іванович.
Народився він 17 вересня 1922 року в селі Сокиринці Чернігівської області. Нелегким було його дитинство. Десятирічним хлопчиком він впізнав, що таке голод. Пам’ять про ті страшні часи прадідусь проніс через все своє життя. Вже в роки незалежності України, коли з’явилась можливість вільно говорити про злочини сталінського режиму, описав часи Голодомору у книзі «Лободяні весни».
Будучи здібним учнем, Іван Іванович закінчив з відзнакою школу і вступив до сільськогосподарського технікуму. Диплом отримав у червні 1941 року, але не встиг попрацювати за спеціальністю, оскільки почалась війна. Він одразу ж був призваний до лав Червоної Армії. Його направили на навчання до Харківського військово-медичного училища. Та вчитися йому довелося тут усього кілька місяців, бо внаслідок німецького наступу навчальний заклад був евакуйований до міста Ашхабад в Туркменії.
Знання студентів медучилища були необхідні на фронті, бо там гинули й отримували поранення наші бійці, яким була необхідна допомога медиків. Тому після закінчення училища у серпні 1942 року рядовий військовий фельдшер Лісовий Іван Іванович відбув на фронт. Служба його проходила у 6-ій Гвардійській повітряно-десантній дивізії.
Вперше прадідусь вступив у бій 14 березня 1943 року біля міста Стара Русса. Потім брав участь у битві на Курській дузі. Боєць Лісовий разом зі своєю частиною потрапив тут у саме пекло – під Прохорівку, де відбулась наймасштабніша танкова битва Другої світової війни. Прадідусь завжди був на передовій, виносив під вогнем противника поранених з поля бою та надавав їм першу допомогу.
Після Курської битви частина, в якій служив мій прадідусь, взяла участь у Бєлгородсько-Харківській наступальній операції. І так сталося, що був він одним із тих, хто визволяв від німецьких окупантів наш Золочів.
Саме тоді, під час короткого перепочинку після бою, дідусь познайомився із золочівською дівчиною – в майбутньому моєю прабабусею Галиною Йосипівною. Побачення молодих людей було недовгим, бо війна продовжувалась, і військова частина, в якій він служив, пішла далі. Він брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, визволяв Кропивницький, Кременчук, Знам’янку, Умань. В одному з боїв дідусь був тяжко поранений, деякий час лікувався в госпіталі. Після одужання він знову повернувся на фронт, пройшов через Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину. За мужність та відвагу, виявлену в боях з ворогом, Лісовий І.І. неодноразово отримував заохочення від командування, був нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні», «За взяття Будапешта», «За бойові заслуги».
Прадідусь був скромною людиною і не дуже любив розповідати про війну. І тому для нашої сім’ї стали відкриттям документи Подольського архіву Міністерства оборони РФ, які мені вдалось віднайти. Ці документи – листи про нагородження гвардії старшого лейтенанта Лісового Івана Івановича, свідчать про героїчні вчинки мого прадідуся. В них говориться, що, цитую уривок: «товариш Лісовий немало врятував людських життів, не рахуючись з небезпекою для свого життя. Під час боїв на річці Морава 8-9 квітня 1945 року, при зайнятті плацдарму на західному березі річки, товариш Лісовий під сильним артилерійсько-мінометним вогнем противника переправив через водний рубіж 24 поранених бійців і командирів разом з їх зброєю, надавши при цьому першу медичну допомогу». В іншому поданні на нагородження говориться: «за період наступальних боїв з 2 по 7 травня гвардії лейтенант Лісовий виніс разом з санітарами 146 тяжко поранених бійців та офіцерів з їхньою зброєю і доставив на полковий медичний пункт, надаючи їм на полі бою кваліфіковану медичну допомогу під розривами мін та снарядів противника.» Тепер я розумію, як ризикував життям мій прадідусь, виконуючи свій солдатський обов’язок. Можливо, він у цьому пеклі залишився живим саме тому, що його вірно чекала моя прабабуся. Вони часто писали листи один одному. Зустрілися закохані вже після демобілізації. На фото, де вони ще такі молоді і вродливі, бабуся писала йому: «Пам’ятай, дорогий мій, той знаменитий день, 22 вересня 1946 року, коли ми вперше зустрілися після трьохрічної розлуки. Дорогий, наша дружба повинна бути вічною, бо вона зародилася під час Великої Вітчизняної війни 1943 року. Твоя Галина». Цей простий, але до болю зворушливий надпис красномовно свідчив про взаємні почуття двох закоханих людей, які пронесли все найсвітліше, що було в їхніх серцях, через війну і далі через усе своє життя. Тож участь у боях за визволення Золочева стала для мого прадідуся доленосною – тут він зустрів своє кохання, сюди він повернувсь після війни, одруживсь з моєю прабабусею. Подружжя виростило й виховало трьох дітей. У них шестеро онуків.
Іван Іванович Лісовий в мирний час працював учителем історії в Золочівській школі №2 (нині КЗ «Золочівський ліцей №2»). Брав активну участь в житті селища та патріотичному вихованні підростаючого покоління. Написав ряд літературних творів на різну тематику.
2 лютого 2000 року мій прадідусь пішов з життя, назавжди залишивши на Землі добру згадку про себе й світлу пам’ять у серцях його рідних. Я маю всі підстави пишатись своїм прадідусем – героєм-визволителем нашого рідного Золочева!
