Шинкаренко Володимир Григорович.
ДО 75-Ї РІЧНИЦІ ПЕРЕМОГИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
«Друга світова війна в долях моїх земляків.
Шинкаренко Володимир Григорович».
Літкевич Єлизавета
учениця 9 класу КЗ «Малорогозянський ліцей» Золочівської селищної ради
Народився Володимир Григорович у 1921 році у Переяслав-Хмельницькому Київської губернії. Після семи класів вступив до Київського педагогічного інституту на історичний факультет, будучи відмінником і отримуючи підвищену стипендію, був відрахований через неблагонадійність сім’ї. Його батька було репресовано до Сибіру на довгі 10 років, а потім реабілітовано. Володимир пішов працювати вчителем в одному із сіл Переяславщини.
У 1940 році учитель історії вступив до лав Червоної армії. З початком Великої Вітчизняної Війни пройшов навчання на курсах молодших лейтенантів. З жовтня 1941 року командир роти стрілкового полку Середньо-Азіатського військового полку. У 1942 році пройшов курси підвищення командирського складу і був направлений начальником штабу інженерно-мінної батальйону 60 армії Воронезького фронту. Брав участь у наступі під час Барвенківсько-Лозівської операції на Харківщині та в результаті оточення під Балаклеєю, дивом зміг вибратися живим. У квітні 1943 року був призначений командиром 30 протитанкової артилерійської бригади, а з липня цього року і до кінця війни був командиром 67 окремого штурмового інженерно-саперного батальйону 14 штурмової інженерно-саперної бригади 2 Українського фронту.
Під час боїв за Будапешт німці всіма засобами намагалися продовжити своє існування в місті. Кожна доріжка, кожен місточок, які вони залишили, були начинені вибухівкою. Кожну ніч від зорі до зорі сапери Шинкаренка витягували міни, обстежували мости, підвали.
Взагалі ж батальйон Володимира Шинкаренка не був безпосередньо саперний. Він називався 67 окремим штурмовим, інженерно-мінерним. Разом із танками першими ішли його хлопці в бій. Коли треба-робили проходи у мінних полях. Коли треба - самі ставили міни. Підривали мости і будували їх. Нищили ворожі танки гранатами, нищили вогнеметами. Як воювали? За час, коли батальйоном командував Шинкаренко, цей підрозділ удостоєно орденів Богдана Хмельницького, два ордени Олександра Невського, ордени Вітчизняної війни першого і другого ступенів, орден Червоної Зірки.
Як згадував Володимир Григорович: «Після розгрому німців на Курській дузі, 15 серпня я з своєю частиною був у Феськах. Одержав наказ взяти Рідний Край, а потім розвивати наступ на Малу Рогозяну, Вільшанське, Зінківське і перерізати дорогу Харків-Богодухів, щоб не дати можливості німцям відвести по цій дорозі техніку з міста. При нашому наступі на Рідний Край німці покинули це село і зайняли оборону під Малою Рогозяною. Звільнити село в перший день не вдалося. Німці сильно оборонялись. Я вирішив звільнити цей населений пункт шляхом флангових ударів. Наступ успішно розвивався, і 16 серпня німці покинули Малу Рогозянку, зайнявши оборону в селі Вільшанське. В ніч з 16 на 17 серпня ворог спалив це село і зайняв оборону на його околиці біля лісу Хотич.
Бої 17 серпня нічого не дали. В ніч з 17 на 18 серпня я послав розвідників з метою привести "язика". Вони виконали завдання-доставили в штаб батальйону обер-лейтенанта. В нього вилучили документи, де був секретний наказ, який зобов'язував німців оборонятись до останнього солдата. Про це я повідомив у штаб армії, який знаходився в Писарівці.
В другій половині дня 18 серпня підійшли три "Катюші". Вони дали один залп по противнику. І ми перейшли в наступ. Німці покинули окопи і бліндажі. Дали можливість вивести батальйон і перерізати дорогу Харків-Максимівна-Богодухів. Далі ми пішли на Полтаву».
Тут під солом’яними стріхами хутора Соломяного народилося велике кохання Шинкаренка. Сімнадцятилітня Віра Карпенко і двадцятидвохрічний командир поклялися любити один одного вічно. Можливо, саме тому після війни Володимир Григорович повернувся саме сюди, а, можливо, до цього села тягнула провина за бійців його батальйону, що і нині покояться у братській могилі села Мала Рогозянка.
Однією з візитівок Золочівщини є «Зелений дуб». Недарма Володимир Шинкаренко, будучи вчителем історії Малорогозянської школи, полюбляв приводити сюди дітей і розповідати про коригувальника зенітної артилерії, який керував атакою «Катюш», знаходячись на дереві, був вбитий ворожим снайпером. Учитель разом з дітьми постійно доглядали за могилою бійця, що знаходилась поруч із дубом.
За участь у боях по визволенню Золочівського району Шинкаренко отримав орден Вітчизняної Війни II ступеня. Загалом, по назвах медалей комбата можна вивчати географію Західної Європи. А по його життю-історію нашої країни. Справжню історію...
Після війни Володимиру Григоровичу все ж таки вдалося отримати вищу освіту у Харківському педагогічному інституті ім..Г.Сковороди. 10 років він мав партійні та керівні посади по Харківській області, аж поки у 1959 році не повернувся до Малої Рогозянки, де він разом з дружиною Вірою Іванівна Карпенко навчали дітей у школі, вже своєї історії…
Доречі, перша історію села Мала Рогозянка була написана у 1963 році саме Володимиром Григоровичем.
Помер Шинкаренко у 2001 році.
