Казимірська Ірина Данилівна.
Жіноча історія Другої світової війни.
Спливають роки, але ніколи не перестануть вражати події Другої світової війни. Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття.
Серед жінок, які писали історію рідного краю, рідної країни є й фронтова медсестра Казимірська Ірина Данилівна, яка в перші дні війни закінчувала Ахтирське медичне училище за спеціальністю хірургія і повинна була здавати випускні екзамени.
Та загриміли розриви ворожих бомб над мирними оселями, посунули чорні полчища на нашу зелену землю… Країна одягла військову форму.
Ми закінчували, директор училища, як почалася війна, казав: ,,Ми їх, німців, шапками закидаємо’’. А сам потім був зрадником, наші дипломи продавав. Війна вже йшла в Києві, ми переживали за випуск, боялися залишитися без дипломів та все ж, як не складно було, дипломи прийшли, а нас, за направленнями, директор у різні лікарні розкидав. Я попала на Угроєцький цукровий завод Полтавської області. Кожного дня на фронт йшли медпрацівники, їх воєнкомат викликав. Залишилися лише 2 медсестри на всю лікарню: я і Шура Хвастовець. А роботи дуже багато. Тут же треба порціонку приготувати, а це значить відрахувати скільки на одного хворого йде хліба, цукру, муки і, обов’язково, ліки роздавати.
Через півтора місяці мені теж прийшла повєстка до воєнкомату, бо оголосили раптову мобілізацію. У чому була, у тому й виїхала: легенька сукенька, тухольки на підборах, беретик. Ми потрапили в організацію шпиталя Лохвицький цукровий завод Полтавської області. Туди всі з'їхалися і чекали, коли для госпіталя прийдуть вагони з майном. Ждемо вагони, слухаємо інформбюро про те, що йде наступ і частково прийдеться відступати. Нас не годують, дають тільки шматочок хліба. Ми бігаємо по огородах, шукаємо огурчики, помідорчики. І раптом летять німці, небо закривають. Бомблять страшно. А ховалися у підвалах, в яких були бочки з горючим. Як пролетять, ми знов на огороди… Та й німець не дурак. Десь сховається, а потім стріляє і бомбить. Я набрала повне платячко огурчиків та помідорчиків і біжу до дівчат, а він за мною як ув’язався.
Дівчата стоять під тополями і кричать: «Іра сюди, сюди!». Я тільки вскочила у підвал і він кинув бомбу. Та як би не було- продовжуємо грузитися. Вже повинні їхати, а страшне бомбування продовжується. Діток везуть із заходу на колисочках, а вони плачуть маленькі, скотину гонять, та реве, падає додолу і реве, солдати біжать по дорозі в одних сорочках, а деякі і без. Жах і тільки. Забиті дороги. Немає переправи. Через річку Уди перебиралися хто плавом, хто як. Аби поближче до Росії.
Нас погрузили в телячі вагони і возили в різних напрямках. А ми, як оселедці, друг на другові лежали під час бомбування. Та все ж нам пощастило, бо загорівся лише один вагон. А так усі вціліли. Вивезли нас аж за Волгу. Ми повинні були з полів збирати поранених. У нас було 4 коня, 4 повозки. Та й ми не дуже вправно могли ними управляти. Старі санітари повтікали додому. Потяг зупинився. Попереду – залізна дорога, а навкруги – поля, поля, поля. Де зупинилися? Хтозна! А паровоз де? Паровоза нема! Виявилося, машиніст, коли дізнався про те, що везе шпиталь, а не станки із Харківського заводу, нас кинув і повернувся додому. Він знав, що йому буде польовий суд за те, що він не привіз станки, а вивіз шпиталь. Ось так ми і стояли серед поля без паровоза. А тоді і керівництво наше пройшло, подивилося і повідомило: «Та тут і залізну дорогу убрали. Найшлися зрадники, щоб далі не їздили» - і потихеньку по дорозі пішли у місто. І вже ввечері робочі міста пригнали паровоз і поклали рейки, але не прикріпили. По ним ми сунулися 2 години – 1 км. Привіз нас потяг аж у Сибірський воєнний округ до Новосибірська. Тут за розпорядженням воєнного округа нас перекидають у місто Абакан, нижче Новосибірська. Там із трьохповерхової школи зробили шпиталь. Ми ще не встигли розвантажитися, а поранених уже навезли багато. Везли звідусіль. Тут був не лише один наш шпиталь, їх було декілька, бо всіх поранених із фронту евакуювали до Сибіру.
Через деякий час за розпорядженням Москви нас через Урал повезли до Карелії на Карельський фронт. Ми стільки побачили: евакуйовані дітки з Росії, України, Сибіру коло залізничної дороги заробляли хліб. Клали на стрічку снаряди. Вони малесенькі, стоячи на ящиках, щоб дістати до стрічки, працювали за 250 грамів хліба.
Їхали коло Білого моря, проїхали схід, повернувши на Карелію - зупинилися. Нам у ваг они почали подавати продукти, та незабаром ми побачили діток: виснажених, замотаних у якесь ганчір’я так, що тільки одне око виглядало, а у деяких обличчя було зморшкувате, як у старих людей. Запитавши у керівників дізналися, що ці дітки евакуйовані з дитбудинків Ленінграду, а ми думали, що то були карлики. Ми дуже плакали і віддали їм свій пайок. Діти, а на старців схожі.
Потім був переїзд до Мурманська. Розвантажились. Дивимось, високо стоять труби, труби, труби, де топилося, і одна стіна. Все місто вибите, а на стіні напис «Арктика». Виявляється – це був найбільший готель. А все інше розташовано в підземеллі. Де моноліти були сопки, там все видовбане було, там військо, там, навіть, шпиталі, там були літаки і підводні човни, які підходили, пірнали і заходили в моноліти.
Був 1942 рік. Моїм завданням було евакуювати воєнним санітарним потягом поранених із Мурманська за лінію фронту, у Канделакшу. Це був жах. Через кожен вагон стояли зенітки і били по німцям. А ті вкривали небо, як вороння, яке з поля піднімалося і вкривало небо. Зенітки б’ють по них, вагони теліпає, поранені кричать: «Сестра, сестра!». А сестра стоїть зубами цокотить, волоси, як дріт, аж косинка угору піднялася. Ноги тремтять, на них вдержатися не можна було. Цей состав так нісся. Ми їхали 3 години і за 3 години бомбування ні одна не потрапила у потяг. Поранені, коли я почала їх здавати дякували і кричали: «Ти у нас щаслива, ти у нас щаслива». Я документи здала і ми повертаємось назад і знов бомбування. Я думала, що не переживу. А коли приїхала в Мурманськ, то дізналася, що наш шпиталь, поки я їздила, передавала та приймала поранених, переїхав у Мончегорськ, нижче Мурманська. Місто було розташоване у глибині на рівнині, а навколо сопки, які закривали від льодовитого океану. Знайшла шпиталь. Для нього звільнили дерев’яне двоповерхове приміщення. Та й там легко не було. Нам стільки поранених звезли, що ніколи було ні присісти, ні відпочить. Та й після чергування важко було заснути, бо весь час білі ночі. А так, як настало літо і почалися чорниця, лохина, ожина, суниця, то нас, після чергування, посилали збирати для поранених ягоди, а пізніше ходили й по гриби. Визбирали біля себе, потім стали перепливати через Імандру, велике озеро, щоб зібрані гриби засолити або посушити на зиму. Так ми поранених і годували.
Відкрився другий фронт. А другий фронт – це значить Англія, яка нам допомагала. Почали привозити різноманітні продукти і тушонку. І вже, коли санітари розносили пораненим, то перепадав шматочок і нам. Та в основному на сніданок, обід та вечерю нам варили шрапнель – обдерту пшеницю. А якщо варили борщ, то з усього сухого: сухий буряк, суха морква, картопля і цибуля сухі. Все було надіслано в сухому вигляді.
Рік ми пробули в Мурманську і у 1943 році за розпорядженням Москви наш шпиталь перекинули на другий український фронт. Тепер ми вже поверталися через Петрозаводськ, коло Ленінграда, і через Москву. Трішки затрималися на Білоруському фронті. Приїзджаємо у Харків – розбите все. Вокзал розбитий, а з боку церква – і ціла. Для нас це було так дивовижно. Ми з вагонів і всі туди. А там так чисто, кругом ікони, стареньких багато. І поки ми дивилися, чуємо – сирена кричить. Почали бомбити вагони і нас швиденько перевезли у Чугуїв.
Тяжкий життєвий шлях пройшла Ірина Данилівна, але не зламалася, не здалася. Там, на фронті, вона зустріла і своє перше кохання, з яким і одружилися та продовжували служити, а потім виховала двох прекрасних дітей, дочекалася онуків і, навіть, правнуків, а всі свої знання і уміння передала саме їм.
Виконала:
учениця 9 класу КЗ «Олександрівський
ліцей» Золочівської селищної ради
Чумак Маріна
Керівник: Смицько Л.Ю.,
педагог-організатор
