«АБИ ВСТИГНУТИ» — ІСТОРІЯ РЯТУВАЛЬНИКА З ЗОЛОЧЕВА
Є люди, які обирають свій шлях ще в дитинстві — коли серце завмирає від виття сирени та блиску червоних вогнів на пожежній машині. Вадим Галкін, офіцер-рятувальник Золочівської громади, саме така людина. 37 років. 15 років у лавах ДСНС. І жодного дня сумніву у правильності свого вибору — навіть коли цей вибір означав залишитися там, куди рухалася ворожа колона з 200 одиниць техніки.
«Це наша земля. Ми повинні залишатись»
24 лютого 2022 року Вадим прокинувся від вибухів. Зателефонував колега — одним реченням змінив усе: «Почалася війна». Не було довгих роздумів. Зібрав речі, попередив сім'ю взяти найнеобхідніше — і пішов на роботу. Разом з начальником частини та всім підрозділом вони прийняли рішення: залишатися. Не тікати. Виконувати свої обов'язки — що б не сталося.
Ворожа колона зупинилася буквально за 1,5 км від Золочева. Зупинилася — завдяки Збройним Силам України. Але тієї ночі рятувальники цього ще не знали. Вони просто залишилися. Всі до одного.
Навчитися чути війну
З перших днів повномасштабного вторгнення робота рятувальників у Золочеві — це 15 кілометрів від кордону, щоденні обстріли та новий, болісний досвід: працювати на слух. Вадим навчив свій підрозділ розрізняти звуки артилерійського «виходу» і «приходу». Схема проста і рятівна: почув вихід — по рації попереджаєш особовий склад — є 10-15 секунд добігти до укриття. Ці секунди коштують людських життів.
Перший обов'язок інспектора на місці НС — знайти укриття для бійців. Не боротися з вогнем, не рятувати майно. Спершу — захистити людей поряд.
Хлопчик, який питав: «Де мама?»
Серед сотень виїздів є один, який Вадим пам'ятатиме все життя.
2025 рік. Авіаційний удар керованими бомбами по Золочівській громаді. Не чекаючи виклику — бо по звуку вже знали, де шукати — Вадим з колегою виїхали на місце. КАБи залишають величезні руйнування. Це означає одне: там є люди, яким потрібна допомога.
У погребі під завалами опинилися мати та хлопчик, приблизно 12 років. Місцеві мешканці вже розгрібали завали — громада Золочева давно навчилася діяти першою. Коли дістали дитину, Вадим узяв її на руки. Карета швидкої не могла під'їхати — дорогу перекрили пошкоджені дроти й уламки. До медиків — двісті метрів пішки. «Я не відчував, що важко нести», — каже він сьогодні.
Хлопчик плакав і запитував одне: «Де мама? Де мама?» А Вадим не знав відповіді. Мама ще залишалася під завалом. Він сказав хлопцю, що з мамою все добре — щоб заспокоїти. Може, це й не найточніша відповідь. Але це була відповідь, яку рятувальник міг дати в ту секунду, несучи дитину крізь руїни просто неба, думаючи лише про одне: встигнути.
Маму дістали живою. Обоє зараз у місті. Живі.
Евакуація під дощем і снігом
Зараз значна частина роботи Вадима — евакуації з прикордоння. І це не просто «сів і поїхав». Кожен маршрут — це години планування, узгодження з відповідними структурами, прокладання запасних доріг, врахування погоди. Дрони «ждуни» чергують на кожній трасі. Тому рятувальники навчилися любити негоду: сніг і дощ — це час, коли можна проскочити та вивезти людей.
Найважче — коли не можна. Коли є три заявки, а доріг немає. Коли люди чекають, а ти щоранку прокидаєшся з думкою про них і кожного дня кажеш: «Почекайте, ми приїдемо». І сподіваєшся, що вони дочекаються.
Сім'я. Громада. Шевченко.
Що тримає Вадима? Дружина, син, батьки — і громада, яка відповідає рятувальникам теплом і єдністю. У перші місяці 2022-го, коли магазини та аптеки не працювали, жителі Золочева самі носили рятувальникам продукти. Зараз — чай і бутерброд після доби роботи. «Чашка кави, коли людина працює добу — це ціна золота», — каже він.
Його син любить вірш Тараса Шевченка. Один рядок: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!»
«Поки є сили — будемо боротися», - каже Вадим.
Вадим не планує нікуди їхати. Ні зараз, ні після перемоги — бо після перемоги роботи у ДСНС стане ще більше: розмінування полів, лісів, сіл, у які ще не повернулося жодної людини.
А коли настане той день — день перемоги — він зробить одне. Збере за святковим столом близько 70% Золочівської громади. Усіх, кого знає особисто. Усіх, хто вистояв.
Вадиме, дякуємо тобі та всьому підрозділу за мужність, стійкість і серце, яке калатає за кожного, кого треба встигнути врятувати.
