Спогади Бабкіної Ольги Миколаївни.
Діти в роки Другої світової війни
Швидко лине час, стираються чіткі обриси подій, що навіки змінювали долю людей і країни. Та спогади залишаються в нашій пам’яті навічно. Тому поспішаємо, щоб зібрати неоціненний матеріал тих подій, перейнятий нашими свідками, які зазнали щирість, біль, страждання, проявляючи мужність та любов великих своїх сердець.
У історію рідного краю ввійшла і моя прабабуся, вчителька Олександрівської школи Бабкіна Ольга Миколаївна. Тож хочу дещо про неї розповісти.
ЇЇ дівоче прізвище - Висоцька. Народилася 3 січня 1932 році в с. Воргол, Путівльського району, Сумської області у родині селян. Сім’я була багатодітною та жили не бідно, але й не багато. Батькам і дітям приходилося тяжко працювати на землі.
Щодо її дитинства, то хочу розповісти, що воно було не втішним. Голодомор…Війна… Коли вона розпочалася, прабабусі було 9 років. Вона згадувала про ті страшні часи: «Одного дня над небом з’явився літак з чорними хрестами на крилах. Він скидав смертоносні бомби майже біля їхнього дому. Щоб врятувати своїх дітей, батько посадив усіх на віз і повіз до лісу, а мати залишилась допікати хліб. Десь біля тижня ми жили в лісі.
Спочатку німці не були агресивними, хоч і хотіли повішати батька, коли він відмовився віддавати їм корівку-годувальницю. Відібрали вони все: корівку, порося, птицю, але нас не залишали голодними.
Коли стихали постріли, моя молодша сестричка ( їй було 7 років ), дуже бойова по характеру, навідувалася на наше подвір’я. Одного разу притягла до лісу величезну свинячу голову. Іншого разу, коли побачила як німці забирають гусей, впала перед ними навколішки і до лісу повернулася з трьома гусьми.
Але війна є війна. Не все було так без хмарно. Були сльози від похоронок, були безсонні ночі від вибухів снарядів, які летіли з літаків, на ранок знищені хати, поранені люди. У нашому селі були величезні запаси зброї, у лісі була захована їжа. У кожному населеному пункті були поліцаї, серед яких і такі, які викривали селян. Шкода, що це були жителі нашого ж села. Тому сім’ї, які допомагали переховуватися партизанам, збирали в одну клуню, забивали двері і спалювали.
Одного разу у нашому селі зловили партизана. Німці ходили по хатам і закликали людей прийти на площу, де мали повісити спійманого. У партизана на голій спині було вирізано зірку, яку було погано видно, бо все затекло кров’ю. Цією «виставою» німці хотіли показати, що так буде з кожним партизаном. Та люди не здавалися.
Серед моїх односельців були і такі люди, що пекли партизанам хліб, а вночі передавали з посланцями. Одного разу мій брат і наш сусід зі своїм сином понесли хліб, а їх хтось зрадив і здав німцям. Партизанів схопили. Моя мама і дружина того сусіда двічі відвідали ув’язнених, а на третій раз їм сказали, що партизанів забрали у Німеччину, але насправді їх розстріляли… Жінки пішли до яру, мама впізнала шапку і кружку свого сина, бо та була зроблена з гільзи. Через два місяці, коли село покинули німці (у 1943р.), мамі дозволили забрати тіло мого брата.
Моя близька подруга, Катя - на рік старша за мене, отримала дуже серйозне поранення від снаряду, яке ледве не коштувало їй ноги. Вона залишилася калікою, але ж не померла.
У той час, що німці стояли в нашому селі (десь біля місяця) напрямок фронту змінювався декілька разів. (Як у фільмі «Весілля в Малинівці», коли дідусь кричав, що влада міняється). І весь час, коли німці відступали, вони нам кричали, що всіх тут буде «пух-пух».
Після війни, в чотирнадцятирічному віці, я ходила з мамою в колгосп. Їй давали наряд на виконання певної роботи і ми йшли його виконувати в поле: то буряки посапати, то картоплю копати, то кукурудзу збирати, або бур’яни по кукурудзі та пшениці вирізати. Мама мене жаліла, адже я була дитиною. Вона зі слізьми дивилася на мене, а я на неї, розуміла – їй так тяжко було працювати. І в спеку, і в холод, що й пальців не відчуваєш. Та все одно мені хотілося їй допомогти. Але з дня в день для мене все ставало важче й важче. Ось тоді я вирішила, що потрібно не здаватися, а йти вперед і переборювати себе. Тому, у 1948 році, після закінчення Литвінівської загальноосвітньої школи, почувши по радіо оголошення про набір до Глухівського державного учительського інституту вирішила «Піду вчитися на вчителя». Цей вчинок дівчини батьки розцінили по-різному. Тато говорив хай їде, а мама, щоб залишалася, краще піти до колгоспу, бо хто знає, що на неї там чекає. Самостійно зібрала речі та кошти,і поїхала навчатися та здавати іспити.
Вступивши до Глухівського державного учительського інституту, Ольга зарахувалася на фізико-математичний факультет. Навчання видалося спершу важким, але потім їй все більше подобалося навчатися. Було вже зовсім не важко, оскільки дівчина була дуже старанною. Їй виділили кімнату в гуртожитку, оплачувала за неї вона самостійно, бо знала, що у батьків коштів немає. У 1953 році закінчила заклад.
За старання та прагнення до роботи була направлена до Олександрівської школи Золочівського району, Харківської області працювати вчителем.
В цьому ж селі вона знайшла своє кохання і одружилася у 1955 році з Бабкіним Василем Миколайовичем.
Щоб продовжувати далі вчителювати в старших класах (9-10), вступила до Харківського державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди на заочне відділення математичного факультету, який вона і закінчила у 1958 році.»
Ось я і перегорнула декілька сторінок в історії життя моєї прабабусі, яка пройшла тяжкі випробування, які готувало їй життя.
З нагоди відзначення шестидесятої річниці Перемоги у Другій світовій війні була нагороджена медаллю «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років». Вчителька за покликом серця, вона зазнала багато радощів за свій довгий вік. У народі кажуть: «Життя – стерняста нива, не пройдеш, ноги не вколовши». Всього було на життєвій ниві моєї прабабусі, але вона вважала, що їй випала щаслива доля. Роки дали про себе знати, але ніщо: ні сивина, ні вік не могли затьмарити її радості, вона жила школою.
Всю свою теплоту і ласку вона віддала своїм дітям, учням Олександрівської школи, яких любила і жаліла більше, ніж рідних дітей, онукам і нам, правнукам.
Виконала:
учениця 11 класу
КЗ «Олександрівський ліцей»
Колісник Інна
Керівник:
педагог-організатор
Смицько Л.Ю.
