Бойовий шлях Завадського Олександра Олексійовича.
До Дня Перемоги в Другій світовій війні.
Підготувала: Завадська Катерина, випускниця КЗ «Золочівський ліцей №3»
Вони у битві чесно полягли –
А іншого ні вибору, ні змоги.
Вони загинули. Але перемогли,
Бо віддали життя для перемоги!
Війна…
Ця страшна подія увірвалась в життя мирних людей жахливим вихором. Цей жах відчула кожна сім’я та не обійшло це лихо і мою родину.
Мій прадідусь, Завадський Олександр Олексійович, який народився 15 березня 1915 року, корінний житель смт. Золочів Харківської області. Закінчив 4 класи церковно-приходської школи, працював слюсарем Харківського паровозного депо.
Був призваний до лав Червоної армії на строкову службу весною 1935 року, механіком-водієм до танкових військ. З армії повернувся 1939 року в званні сержанта.
Бойовий шлях прадідусь розпочав в далекому 1940 році на території Західної України. Зі слів мого дідуся: «22 червня, неділя – вихідний, теплий, сонячний літній день. І ось, приблизно о 10 годині ранку терміново визвали до телефону начальника застави (Савінов М.), який, не відриваючись від телефону, промовив: «Німеччина напала на СРСР та вже з 4 години ранку йдуть бої в районах України та Білорусі – піднімай заставу!», а це означало, що за раніше розробленим планом лейтенантський склад займає кругову оборону, де кожен солдат відділення має свої обов’язки: сектор оборони. Спочатку ніхто з лейтенантського складу не повірив у те, що почалась війна з німцями, адже у нас був договір про ненапад. Нам казали запастися продуктами, повним комплектом боєприпасів, а все інше, що залишилося на заставі, спалити, щоб нічого не залишилося нападникам та йти на об’єднання з сусідньою заставою. Як тільки ми переправились через невелику річку, на горизонті показалися німці, де нам і прийшлося вступити з ними у нерівний бій. У цьому бою перемога дісталася нам, оскільки ми добре маневрували та знали місцевість. Після чого ми з’єднались з іншими прикордонними заставами та отримали наказ: охороняти Кіровську залізничну дорогу, яка пролягає з Ленінграду до Мурманська, по ній постачали наші війська та йшли грузи з Америки та Англії – наших союзників».
А трохи пізніше прадідусь Сашко став командиром танку розвідувального взводу, в який входило три танки. На цей час йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта.
У 1942 році брав участь в обороні Москви, де був поранений. Орден «Червоної зірки» за відвагу, хоробрість прадідусь отримав в шпиталі. Тоді ж йому було присвоєно звання лейтенанта. Зі своїм взводом вони дійшли аж до Угорщини, де й зустріли таку очікувану, вистраждану перемогу.
У свої 30 років, не встигнувши насолодитися мирним життям, його було відправлено на Далекий Схід. Там мій прадідусь визволяв Манжурію від японських військ. Восени 1947 року він повернувся з війни в званні старшого лейтенанта.
Після війни він відбудовував і налагоджував роботу Південної залізниці.
Ось що говорив дідусь про Другу світову війну: «Моя служба в ім’я Батьківщини пройшла нелегко, були такі моменти, що думав: все, мабуть, не виживемо. Але в тяжкі хвилини з голови не виходило єдине бажання – розгромити ворога та знищити кожного, хто нападе на наші землі».
Цю розповідь про трагічні воєнні роки та нелегке післявоєнне життя я дізналась від його сина, мого дідуся Миколи, бо Олександр Олексійович помер 1985 року, ще до мого народження.
Так, ми щасливі, що не бачили на власні очі жахи Другої світової війни!
